Джерела міжнародного права

Лекція 3. Джерела міжнародного публічного права

Чи існує в міжнародному праві загальновизнаний перелік джерел? Вичерпного нормативного та обов’язкового для суб’єктів переліку джерел міжнародного права не існує. Як правило, у такій якості розглядають ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. Так, виділяють дві групи джерел міжнародного права: так звані «статутні» (тобто закріплені у Статуті Міжнародного Суду ООН) і «нестатутні» (тобто не згадані у цьому документі).

Статутні джерела

Ст. 38 містить дві частини. Розглянемо першу з них.

«Суд, що зобов’язаний вирішувати передані йому спори відповідно до міжнародного права, застосовує:

міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють норми, прямо визнані державами, які є сторонами у спорі;

міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми;

загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

із застереженням, зазначеним у ст.59, судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів різних націй з публічного права, у якості допоміжного засобу для визначення правових норм.»

Часто джерела з цього переліку розділяють на основні та допоміжні, відносячи при цьому до основних лише міжнародні конвенції та міжнародний звичай. Утім, термін «допоміжне джерело» використовується лише у ст. 38.1.d. (по відношенню до судових рішень і доктрини), і таким чином не може безпідставно застосовуватись також і до ст. 38.1.с. З іншого боку, загальні принципи права дійсно застосовуються значно рідше, ніж міжнародні конвенції чи звичаї, але це не створює підстави для оголошення їх другорядним джерелом; рідше вживаним – так, але не другорядним.

Нестатутні джерела

Період після створення ООН характеризується кардинальним прискоренням темпу розвитку міжнародного права. Значною мірою це пов’язано у тому числі і зі зміною палітри джерел міжнародного права: так, у попередні періоди міжнародне право було у цілому звичаєвим (і навіть сьогодні більшість юристів-міжнародників вважає, що термін «загальне міжнародне право» відсилає саме до звичаєвих норм 1 ), а починаючи з 1945 р. переважна частина найвизначніших питань міжнародного життя отримала договірну регламентацію. Окрім підвищення ролі міжнародних договорів слід також відзначити тенденцію розширення способів правового регулювання міжнародного життя, результатом якої є формування концепції так званих нестатутних джерел, тобто джерел, не зазначених у Статуті Міжнародного Суду ООН. Не роблячи наперед висновку щодо підтримки чи заперечення цієї концепції, можна вказати, що до таких джерел відносять:

1. Резолюції міжнародних міжурядових організацій

2. «Миттєвий звичай» («instant custom»)

3. Односторонні зобов’язання

1. Міжнародний договір

Ст. 38.1.а. називає таке джерело як «міжнародні конвенції». Однак, було б помилкою вважати, що використана дефініція охоплює лише міжнародно-правові документи з назвою «конвенція». Тут необхідно згадати положення ст. 2.1.а. Конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. яке дає визначення міжнародного договору. З урахуванням предмету конвенції, можна зробити висновок, що міжнародний договір – це угода, укладена між суб’єктами міжнародного права згідно з положеннями міжнародного права, незалежно від того, міститься вона в одному чи декількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від назви таких документів 2. Поширеними є декілька назв типів міжнародно-правових документів, у тому числі й «конвенція». Отже, є всі підстави вважати, що, виходячи зі змісту ст. 38.1.а. джерелом міжнародного публічного права є міжнародний договір.

Виникає запитання: а що ж завадило авторам Статуту використати цей термін («договір»)? Абсолютно точна відповідь автору не відома; утім, це могло статися через те, що сам по собі термін «договір» (англ. treaty) використовується як в публічному, так і в приватному праві, а «конвенція» (convention) – лише у публічному.

Важливим моментом є не назва, а сутність джерела – воно «містить норми, прямо визнані державами, що є сторонами у спорі». Простий переклад на українську мову не дає повної уяви про використаний термін «expressly recognized». Тут необхідно врахувати дуалізм природи джерел міжнародного права, який походить з самої сутності цієї правової системи. Як було зазначено у відповідному розділі вище, міжнародне право твориться самими суб’єктами; отже, норма міжнародного права обов’язково повинна бути схвалена суб’єктом і лише після цього стає для нього юридично обов’язковою 3. З огляду на це, розрізняють два способи висловлення такої згоди: прямий (договірний) та непрямий (мовчазний). Термін «expressly recognized» є вказівкою саме на спосіб прийняття норми – прямий, дієвий, явно висловлений.

Щодо продовження фрази («…визнаний державами, що є сторонами у спорі») необхідно пояснити, що згідно ст. 34 Статуту Міжнародного Суду ООН «лише держави можуть бути сторона у спорі, що розглядає Суд», саме тому і поняття міжнародного договору сформульовано виключно щодо держав. Утім, при трактуванні міжнародного договору як джерела міжнародного публічного права (а не як норми, що її застосовує Міжнародний Суд ООН), необхідно враховувати, що така згода на обов’язковість певної норми може бути висловлена й іншими суб’єктами, зокрема міжнародними міжурядовими організаціями. Отже, суттєвим для загального розуміння міжнародного договору є факт прямого висловлення суб’єктом міжнародного права згоди щодо його юридичної обов’язковості.

У західній доктрині міжнародного права часто висвітлюється питання про охоплення терміном «міжнародний договір» як так званих «правостворюючих міжнародних договорів» («lawmaking treaty»), так і «договорів-контрактів» («contract treaty»). При цьому під «правостворюючими міжнародними договорами» розуміються універсальні міжнародні угоди, що закладають основні засади функціонування міжнародного права як правової системи (зокрема, та ж Конвенція про право міжнародних договорів 1969 р.), а під «угодами-контрактами» – конкретні міжнародно-правові домовленості між державами з певного приводу 4. Друга категорія є більш вузькою і має значення для набагато меншої кількості суб’єктів. Але тут необхідно проводити чітке розмежування між «угодами-контрактами» як домовленостями в сфері публічного права і безпосередніми контрактами, що укладаються у сфері міжнародного приватного права. Вирішальним критерієм при такому розмежуванні виступає суб’єктний склад учасників угоди (для міжнародного договору як джерела міжнародного публічного права – виключно суб’єкти міжнародного публічного права).

Певною мірою таке розмежування відповідає положенню ст. 38.1.а. – «міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні», але використане у статті формулювання має дещо інший зміст. Загальні міжнародні конвенції – це універсальні міжнародно-правові документи, які мають значення для міжнародного товариства держав у цілому, а спеціальні – укладені конкретним (нерідко – обмеженим) колом учасників.

Необхідно зазначити, що на сьогодні міжнародні угоди є найчисленнішим джерелом міжнародного права. З високою впевненістю можна сказати, що у переважній більшості сфер міжнародно-правового регулювання міжнародний договір дійсно став основним інструментом регулювання міжнародним відносин. Утім, було б абсолютно неправильним сказати, що він повністю замінив собою інше, традиційно основне джерело міжнародного права – звичай.

ДЖЕРЕЛА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Поняття та види джерел міжнародного права

Порівняно з внутрішнім правом у міжнародному спостерігається відсутність класичної законодавчої, судової та виконавчої влади. Тут немає єдиного органу, який уповноважений створювати правові норми, котрі були б обов’язкові для всіх суб’єктів міжнародного права, а також відповідної системи судів, наділених юрисдикційними повноваженнями щодо вказаних суб’єктів без чітко вираженої на те їхньої згоди. А тому виникають питання: де необхідно шукати правові норми і як можна стверджувати, що відповідна пропозиція може бути визнана як міжнародно-правова норма? Зазначена проблема ще більше ускладнюється специфічною природою міжнародних відносин та існуючою колізією суверенітету держав. Однак міжнародне право є реальним фактом, із якого можна вивести і проаналізувати його норми.

Норми міжнародного права існують у певній формі, вони зафіксовані у вигляді відповідного правового «джерела9quot;.

Термін «джерела права» в юридичній літературі вживають у багатьох значеннях: як певна сукупність об’єктивно існуючих умов (обставин), що породжують право; як правові форми, в котрих закріплюються правила поведінки; як літературні джерела, що містять необхідні відомості про право та ін.

Потрібно зазначити, що офіційний характер джерела міжнародного права можуть набувати, здебільшого, у двох випадках: 1)через правотворчість, коли суб’єкти міжнародного права схвалюють договори, котрі вміщують норми права або рекомендації міжурядових організацій «opinio juris»; 2) через санкціонування, коли суб’єкти міжнародного права схвалюють звичаєві норми, надають їм юридичної сили.

Загальновизнано, що найбільш авторитетно джерела міжнародного права окреслено у ст. 38 (1) Статуту Міжнародного суду ООН, якими суд керується при вирішенні спорів, що передаються йому для розгляду.

До таких джерел відносять:

1) міжнародні конвенції — як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безперечно Визнані державами, які є сторонами спору;

2) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної як правова норма;

3) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

4) із застереженнями, вказаними у ст. 59, судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих фахівців із міжнародного публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм.

Хоча таке формулювання є технічно обмеженим стосовно джерел, до яких повинен звертатися Міжнародний суд ООН, однак при цьому ніхто серйозно не піддає сумніву той факт, що цей перелік перераховує джерела сучасного міжнародного права на універсальному рівні. Такий стан випливає з того, що функцією Міжнародного суду є розгляд переданих йому спорів «згідно з міжнародним правом», а всі держави — члени ООН є «ipso facto» сторонами Статуту Міжнародного суду відповідно до ст. 93 Статуту ООН.

Враховуючи динаміку розвитку міжнародного права, у міжнародно-правовій практиці нерідко виникає питання й про інші джерела: резолюції міжнародних організацій та конференцій; рішення міжнародних судових установ; норми «м’якого9quot; права, односторонні акти та інші акти.

Джерела міжнародного права можуть бути матеріальними та нематеріальними. Матеріальне джерело — це, як правило, правовий акт міжнародного характеру, котрий направлений на врегулювання відносин між суб’єктами міжнародного права. Такі акти створюють держави або за допомогою міжнародних організацій. До них відносять декларації, конвенції, протоколи та ін. Нематеріальним джерелом міжнародного права може бути звичай.

Джерела міжнародного права можуть бути кодифікованими та некодифікованими, вони можуть регулювати окремі інститути міжнародного права або не бути предметно обмеженими.

Розрізняють універсальні та локальні джерела міжнародного права.

Внутрішньодержавні закони не можна розглядати як джерела міжнародного права, оскільки вони виражають інтереси окремої держави, приймаються і діють у межах її внутрішньої компетенції. Однак їх зміст має важливе значення для забезпечення виконання норм міжнародного права.

Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter

17.2. Джерела міжнародного права

17. 2. Джерела міжнародного права

Джерела міжнародного права — це зовнішня форма виразу норм та основних принципів міжнародного права.

Процес формування сучасної системи джерел міжнародного права засвідчує, що деякі з джерел міжнародного права свого часу відігравали суттєву роль у формуванні та розвитку міжнародного права, але згодом втратили своє значення та не є джерелами сучасного міжнародного права, як, наприклад, Вселенські збори. Інші — виникли з самого початку та й зараз відіграють суттєву роль як джерела міжнародного права. Найяскравішим прикладом такого виду джерел є міжнародно-правовий звичай.

Аналіз теорії та практики міжнародного права надає можливість скласти перелік тих джерел, які застосовуються на сучасному етапі розвитку міжнародного права. Найбільш загальновизнаним є перелік джерел міжнародного права, який міститься у ст. 38 Міжнародного Суду ООН. Відповідно основними джерелами міжнародного права є міжнародний договір та міжнародний звичай. Також роль джерела визнається й за загальними принципами права, хоча практика доводить, що загальні принципи права надто рідко застосовуються, отже, можуть розглядатись лише як допоміжні джерела. Крім того, до допоміжних джерел належать рішення міжнародних організацій та судових установ, а також доктрина міжнародного права.

Одним з двох основних джерел міжнародного права є міжнародний договір. Одразу ж слід зауважити, що міжнародний договір є родовим поняттям та включає будь-який міжнародно-правовий акт — конвенції, декларації, пакти, хартії, власне міжнародні договори, угоди, протоколи та всі інші найменування міжнародних документів. Міжнародний договір є добровільною угодою двох або більше суб’єктів міжнародного права щодо певних матеріальних або нематеріальних благ, які складають об’єкт міжнародного права; суб’єкти наділяються певними взаємними правами та обов’язками відповідно до такої угоди.

Слід зазначити, що міжнародний договір є настільки важливим джерелом, що в системі міжнародного права існує окрема галузь, яка має назву «право міжнародних договорів». Ця галузь регулює порядок укладання, дії, розірвання міжнародних договорів, його форми, а також всі інші питання, якимось чином пов’язані з міжнародними договорами. Право міжнародних договорів є кодифікованою галуззю та її найважливішим міжнародно-правовим актом є Віденська конвенція 1969 р. про право міжнародних договорів.

Зважаючи на те, що міжнародне право тривалий час залишалось правом війни, першими джерелами міжнародного права були двосторонні мирні договори. У пізніший період почали з’являтись договори про торгівлю та співробітництво. З подальшим розвитком відносин між країнами починається формування інституту консульських представників, що спричиняє укладання численних консульських угод. Згодом міжнародно-правові відносини з локальних, двосторонніх, переходять у регіональні, тобто набувають загальнішого значення та охоплюють уже кілька сусід­ніх країн одного регіону. Універсальні міжнародні договори з’являються вже у ХІХ ст. Сьогодні у світі налічується понад 500 тис. двосторонніх і багатосторонніх договорів, які регулюють практично всі сфери міжнародного життя.

Таке значення міжнародних договорів зумовлює вимоги, які висуваються щодо них. Так, міжнародний договір має бути об’єктивно правомірним, тобто укладеним відповідно до норм і принципів міжнародного права. Як уже зазначалось, договір, який суперечить імперативним нормам міжнародного права, є автоматично недійсним. Крім того, під час укладання міжнародного договору сторони мають додержуватись норм права міжнарод­них договорів. Повноваження сторін і процедура укладання міжнародних договорів мають відповідати вимогам норм внутрішнього законодавства стосовно держав і не виходити за межі статутів, якщо це стосується міжнародних організацій. Саме внутрішньодержавними нормами визначається, які особи мають право укладати міжнародні договори ex officio, тобто без спеціальних повноважень, за посадою. В Україні, як і в переважній більшості країн, такими особами є президент, прем’єр-міністр і міністр закордонних справ. Внутрішньодержавні норми визначають порядок надання спеціальних повноважень для укладання міжнародних договорів.

У міжнародному праві немає чіткої ієрархії міжнародних договорів. Але загальновизнано, що найавторитетнішим договором є Статут ООН. Зумовлено це тим, що саме в Статуті закріплено основні принципи міжнародного права. Відповідно в міжнародному праві визнається пріоритет договорів залежно від характеру норм, які містяться в такому договорі.

За дією у просторі, а також за кількістю сторін визнається пріоритет універсальних міжнародних договорів над регіональними, які, в свою чергу, мають перевагу над локальними, або партикулярними, міжнародними договорами.

Щодо форми міжнародних договорів, можна відзначити, що в міжнародному праві поряд з письмовою формою існує й усна форма міжнародних договорів. Усні договори зустрічаються надто рідко та мають назву «джентльменські угоди». Але у тому разі, коли одні й ті ж відносини регулюються і усними, і письмовими угодами одних і тих же суб’єктів, перевага надається міжна­родним договорам, укладеним у письмовій формі.

Хоча міжнародний договір є універсальним засобом урегулювання міжнародних відносин та дозволяє оперативно реагувати на проблеми, що виникають у світі, виступає оптимальним джерелом з огляду на сучасний стан науки та техніки, інформаційний рівень забезпечення суспільства, існують також і певні недоліки міжнародних договорів. Насамперед слід зазначити, що чим більша кількість сторін у міжнародному договорі, тим менш чітке формулювання його норм. Пов’язане це із самою природою міжнарод­ного договору, адже він є результатом узгодження воль суб’єктів міжнародного права. Незважаючи на загальнодемократичний характер норм міжнародного права, на практиці кожна держава намагається насамперед задовольнити власні національні інтереси. Отже, з метою досягнення своєрідного балансу між загальнолюдськими цінностями та інтересами кожного окремого суб’єкта під час укладання міжнародного договору держави змушені йти на поступки, що негативно впливає на чіткість формулювань. Крім того, як це не прикро, для того щоб універсальний міжнародний договір набув чинності, інколи потрібно більше десятиріччя (Конвенція ООН з морського права 1982 р.), а скільки вкрай необхідних міжнародно-правових документів так і не набрали необхідної кількості ратифікаційних грамот та не набули чинності!

І все ж таки, незважаючи на певні недоліки, міжнародний договір набуває дедалі більшої ваги в міжнародному праві. Тим біль­ше, що останнім часом спостерігається тенденція кодифікації звичаєвих норм міжнародного права.

В Україні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.

Другим універсальним джерелом міжнародного права є між­народний звичай. На відміну від внутрішньодержавного права, в міжнародному праві звичай має таке ж значення, як і міжнарод­ний договір. Отже, міжнародний звичай — це правило поведінки суб’єктів міжнародного права, яке встановлюється шляхом його тривалого та одноманітного застосування на міжнародному рівні. З самого визначення можна виокремити основні складові міжнародного звичаю, а саме: тривалість застосування, одноманітна практика суб’єктів міжнародного права, а також одна з головних умов — загальна думка держав, яка визнає цю норму юридично обов’язковою.

У разі відсутності останньої складової подібна юридично необов’язкова практика держав є лише міжнародною звичкою, яка не входить в сферу дії міжнародного права і яку слід чітко відрізняти від міжнародного звичаю.

Критерій тривалості застосування є достатньо відносним, адже існує категорія так званих миттєвих звичаїв. Найкращим прикладом миттєвого звичаю є право вільного прольоту космічного об’єкта над територією інших держав. Терміном формування цього звичаю фактично є час прольоту першого космічного апарату у повітряному просторі, тобто насправді мить.

Головною відмінністю звичаю від міжнародного договору є те, що звичаєва норма випливає з практики суб’єктів міжнародного права і не є закріпленою в якомусь конкретному документі. Важливо, що одна й та ж правова норма може бути і звичаєвою, і договірною. Наприклад, якщо держави закріпили обов’язковість міжнародного звичаю в договорі, між країнами, які беруть участь у такому договорі, ця норма вже буде договірною. Але якщо хоча б один із суб’єктів правовідносин не є учасником такого договору, то та сама норма в такому разі вже буде звичаєвою. І навпаки, міжнародному праву відомі й такі випадки, коли в договорі формується нова міжнародно-правова норма, яка стає звичаєвою у разі її застосування іншими державами.

Шляхом порівняльного аналізу двох основних джерел міжнародного права можна виявити цілу низку інших розбіжностей між ними. По-перше, в міжнародному договорі чітко відокремлені правотворчий процес від правозастосовчого, адже договір укладається шляхом формальних переговорів. Зважаючи на те, що міжнародний звичай формується саме в результаті практики, не можна чітко розмежувати стадію становлення від стадії застосування звичаю.

По-друге, міжнародний договір здатний впливати на розвиток міжнародного права шляхом встановлення певних правових норм, а міжнародний звичай є лише констатацією існуючого правила поведінки.

По-третє, навіть універсальні міжнародні договори поступаються за кількістю учасників міжнародному звичаю, адже для застосування міжнародного договору необхідна формальна згода суб’єктів.

По-четверте, в міжнародному звичаї містяться більш загальні правила поведінки, а це зумовлює той факт, що звичай не здатний врегулювати відносини в тих галузях, де потрібна чітка регламентація (наприклад, атомне право або космічне право).

З іншого боку, серед усього загалу звичаєвих норм переважають універсальні, тоді як у міжнародному договорі переважають регіональні та локальні норми. Також важливо зазначити роль міжнародного звичаю у заповненні прогалин міжнародного права.

Юридично звичаєві та договірні норми мають однакову силу.

Незважаючи на те, що в Статуті Міжнародного Суду ООН загальні принципи права згадуються як одне з основних джерел міжнародного права, міжнародна практика доводить протилежне. Адже за всю історію існування Міжнародного Суду ООН загальні принципи права були застосовані лише кілька разів.

Виходячи із сучасного розуміння, загальними принципами права є певні правові поняття, технічні правила, які походять в основному з різних правових концепцій, а також римського права, та використовуються як у міжнародному, так і у внутрішньому праві держав як керівні начала при тлумаченні та застосуванні існуючих правових норм.

Загальні принципи права у жодному разі не слід плутати з основними принципами міжнародного права. Останні по суті є не джерелами, а нормами міжнародного права найвищої сили.

Щодо рішень міжнародних організацій як джерела міжнародного права, серед вчених і практиків міжнародного права не має одностайної думки. Безумовно, особливе місце в цій категорії джерел посідають рішення Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН. Важливу роль у певних галузях міжнародного права відіграють також рішення деяких спеціалізованих установ ООН, наприклад конвенції, стандарти та регламенти ІКАО, міжнародні санітарні правила ВООЗ та ін. Але в цілому за рішеннями міжнародних організацій визнається роль лише допоміжних джерел міжнародного права.

Міжнародна судова та арбітражна практика є досить корис­ною як підтвердження існуючих норм міжнародного права. Крім того, вона здатна сприяти появі нових міжнародно-правових норм. Як допоміжне джерело міжнародного права рішення міжнародних судів та арбітражів можуть застосовуватись виключно стосовно сторін відповідної справи і лише у разі їх добровільної згоди на те.

Думки провідних учених-міжнародників, або доктрина міжнародного права, суттєво вплинули на процес формування сучасної системи міжнародного права. До цього допоміжного джерела вдавались з метою отримання кваліфікованого тлумачення з певних міжнародно-правових питань. Але на сьогодні роль доктрини як джерела міжнародного права з появою численних міжнародних організацій фактично нівелювалась.

Загальновизнано, що національне законодавство, так само як і рішення національних судів, не є джерелами міжнародного права.

Международное право

  • Понятие международного права
    • Понятие международного права и его особенности
    • Нормы международного права
      • Классификация норм международного права
      • Создание норм международного права
    • Международно-правовые санкции и международный контроль
    • Международные правоотношения
    • Юридические факты в международном праве
  • Господство (верховенство) права (Rule of Law) в современном международном праве
    • Происхождение концепции господства права
    • Юридическое содержание концепции господства права: цели, структурное наполнение, направленность регулятивного воздействия, связь с другими сопоставимыми по своей сущности концепциями
  • Принцип добросовестности как основа эффективности международного права
    • Юридическая сущность принципа добросовестности
      • Принцип добросовестности как общий принцип права и как один из основополагающих принципов современного международного права
      • Соотношение принципа добросовестности с другими принципами и институтами международного права
    • Принцип добросовестности и принцип недопустимости злоупотребления правом
      • Принцип добросовестности и принцип недопустимости злоупотребления правом — страница 2
  • Становление, общий характер, источники и система современного международного права
    • Становление и общий характер современного международного права
    • Источники международного права
      • Решения международных организаций в качестве источников международного права
    • Система международного права
    • Кодификация международного права
  • Субъекты и объект современного международного права
    • Понятие и виды субъектов международного права. Содержание международной правосубъектности
    • Государства — основные субъекты международного права
    • Международная правосубъектность наций и народностей, борющихся за свою независимость
    • Международно-правовое признание как институт права
      • Декларативная и конститутивная теории о значении международно-правового признания
    • Правосубъектность международных организаций
      • Международные организации — вторичные субъекты международного права
    • Юридическое положение личности в международном праве
    • Объект международного права и международного правоотношения
      • Объект международного права и международного правоотношения — страница 2
  • Основные принципы международного права
    • Понятие основных принципов международного права
    • Принципы, обеспечивающие поддержание международного права и безопасности
    • Общие принципы межгосударственного сотрудничества
    • Принцип добросовестности как общий принцип права и как один из основополагающих принципов современного международного права
  • Взаимодействие международного и внутригосударственного права
    • Сфера взаимодействия международного и внутригосударственного права
    • Влияние внутригосударственного права на международное право
    • Влияние международного права на внутригосударственное право
    • Доктрины соотношения международного и внутригосударственного права
  • Право международных договоров
    • Международный договор и право международных договоров
    • Структура международных договоров
    • Заключение международных договоров
    • Действительность международных договоров
    • Действие и применение договоров
    • Толкование международных договоров
    • Прекращение и приостановление действия международных договоров
  • Право международных организаций
    • Понятие и основные признаки международной организации. Классификация международных организаций
    • Порядок создания международных организаций и прекращения их существования
    • Правосубъектность международных организаций
    • >Юридическая природа международных организаций и организация их деятельности
      • Права международных организаций
      • Характер юридических актов международных организаций
    • ООН как международная организация
      • Структура Организации
      • Всеобщая декларация прав человека
      • Вопросы прав человека
    • Специализированные учреждения ООН
      • ЮНЕСКО и ВОЗ
      • Международная организация гражданской авиации, Всемирный почтовый союз, Международный союз электросвязи
      • Всемирная метеорологическая организация, Международная морская организация, Всемирная организация интеллектуальной собственности
      • Международный фонд сельскохозяйственного развития, Генеральное соглашение по тарифам и торговле, МАГАТЭ
      • Всемирный банк
    • Региональные организации
      • Содружество Независимых Государств (СНГ)
  • Дипломатическое и консульское право
    • Понятие и источники дипломатического и консульского права
    • Дипломатические представительства
      • Сотрудники представительства
    • Консульские учреждения
      • Привилегии и иммунитеты консульских учреждений
    • Постоянные представительства государств при международных организациях
    • Специальные миссии
  • Право международной безопасности
    • Понятие нрава международной безопасности
    • Специальные принципы международной безопасности
    • Всеобщая система коллективной безопасности
    • Деятельность ООН по проведению Года диалога между цивилизациями под эгидой Организации Объединенных Наций
    • Региональные системы коллективной безопасности
    • Разоружение — ключевая проблема международной безопасности
    • Нейтралитет и его роль в поддержании международного мира и безопасности
  • Права человека и международное право
    • Население и его состав, гражданство
    • Правовое положение иностранцев
    • Право убежища
    • Международное сотрудничество по вопросам прав человека
    • Международная защита прав женщин и детей
    • Международная защита прав меньшинств
    • Право человека на достойное жилище
      • Обязательства правительств в области обеспечения прав человека на достаточное жилище
      • Институт «признания» в области обеспечения права на достаточное жилище
      • Элементы жилищных прав
      • Возможности рассмотрения жилищных прав в судебном порядке
  • Международное сотрудничество в борьбе с преступностью
    • Основные формы международного сотрудничества в борьбе с преступностью и его правовые основы
    • Борьба с международными преступлениями и преступлениями международного характера
      • Распространение и торговля наркотиками
    • Правовая помощь по уголовным делам
    • Международная организация уголовной полиции — Интерпол
  • Международное экономическое право
    • Понятие международного экономического права и его источники. Субъекты международного экономического права
    • Международно-правовые основы экономической интеграции
    • Совершенствование системы международных экономических отношений и формирование нового экономического порядка
    • Специальные принципы международного экономического права
    • Основные сферы международных экономических отношений и их правовое регулирование
    • Международные организации в сфере межгосударственных экономических отношений
  • Территория в международном праве (общие вопросы)
    • Государственная территория
    • Государственная граница
    • Правовой режим международных рек
    • Демилитаризация территории
    • Правовой режим Арктики и Антарктики
  • Международное морское право
    • Понятие международного морского права
    • Внутренние морские воды и территориальное море
    • Прилежащие и экономические зоны
    • Правовой режим открытого моря
    • Понятие и правовой режим континентального шельфа
    • Правовой режим международных проливов и каналов
  • Международное воздушное право
    • Понятие международного воздушного права и его принципы
    • Правовой режим воздушного пространства. Международные полеты
    • Международные воздушные сообщения
  • Международное космическое право
    • Понятие и источники международного космического права
    • Международно-правовой режим космического пространства и небесных тел
    • Международно-правовой режим космических объектов и космонавтов
    • Международно-правовая ответственность за деятельность в космическом пространстве
    • Правовые основы международного сотрудничества в использовании космоса в мирных целях
    • Значимость практических мер мирового сообщества по мирному использованию космического пространства
  • Международное право окружающей среды
    • Понятие международного права окружающей среды, его принципы и источники
    • Международные организации и конференции в области охраны окружающей среды
    • Защита среды Мирового океана, охрана атмосферы и предотвращение изменения климата, защита животного и растительного мира
    • Защита водной среды международных рек и окружающей среды полярных районов
    • Защита окружающей среды в процессе космической и ядерной деятельности
    • Международно-правовое регулирование обращения с вредными отходами
  • Международно-правовые средства разрешения международных споров
    • Сущность мирного урегулирования международных споров
    • Средства решения международных споров
    • Решение международных споров судом
      • Создание в рамках Организации Объединенных Наций нового Международного суда
      • Процедура рассмотрения споров
      • Органы и специализированные учреждения ООН, уполномоченные обращаться к Суду с просьбой о вынесении консультативного заключения
    • Решение споров в международных организациях
  • Международное право в период вооруженных конфликтов
    • Понятие права вооруженных конфликтов
    • Начало войны и его международно-правовые последствия. Участники войны (вооруженного конфликта)
    • Средства и методы ведения войны
    • Нейтралитет в войне
    • Международно-правовая защита жертв вооруженных конфликтов
    • Окончание войны и его международно-правовые последствия
    • Развитие как способ предотвращения конфликтов

Джерела міжнародного права

Источники международного права

Под источником международного права понимается форма выражения и закрепления нормы международного права. Необходимо отметить, что согласно ст. 38 Статута Международного суда «Суд, который обязан решать переданные ему споры на основании международного права, применяет:

  • международные конвенции, как общие, так и специальные, определенно признанные спорящими государствами;
  • международный обычай, как доказательство всеобщей практики, признанной в качестве правовой нормы;
  • общие принципы права, признанные цивилизованными нациями;
  • судебные решения и доктрины наиболее квалифицированных специалистов по публичному праву различных наций в качестве вспомогательного средства для определения правовых норм».

В теории международного права основными источниками признаются международный договор и международный обычай.

Под международным договором понимается соглашение между государствами или другими субъектами международного права, заключенное в письменной форме, по поводу установления, изменения или прекращения взаимных прав и обязанностей. Количество договорных норм огромно, и в практике чаще всего приходится иметь дело с этими нормами.

Под международным обычаем согласно ст. 38 Статута Международного суда понимается доказательство всеобщей практики, признанной в качестве правовой нормы. Обычные нормы складываются в международной практике и признаются субъектами международного права как обязательное правило поведения. От обычая следует отличать обыкновения, то есть правила международной вежливости и этикета.

Договорный процесс создания международно-правовых норм является главным и имеет ряд преимуществ по сравнению с процессом создания обычных норм. Последний происходит медленно, и его результаты зачастую неясны; договорный процесс происходит быстрее. Кроме того, и это очень важно, в договорном процессе имеется возможность обсуждения создаваемых норм, их четкого формулирования, взаимных уступок и т.д. Договорный процесс — более эффективный способ изменения отношений между государствами, и потому в настоящее время, когда возникает необходимость решения тех или иных международных проблем, прибегают, как правило, к международному договору.

Однако и обычай продолжает играть немалую роль в развитии международного права. Причем следует подчеркнуть, что оно в настоящее время происходит путем взаимодействия договорного и обычного процессов создания норм.

Международный обычай иногда способствует расширению сферы действия норм международного договора. В качестве примера можно назвать Женевский протокол 1925 г. о запрещении применения химического и бактериологического оружия. Участниками этого договора являются далеко не все государства, но несомненно, что его нормы представляют собой нормы общего международного права, признаны в качестве таковых всеми государствами и обязательны для всех государств. По-видимому, такой же процесс происходит сейчас с Венской конвенцией о дипломатических сношениях 1961 г. Официально участниками этой Конвенции являются не все государства, но, как показывает практика, все больше утверждается признание ее положений в качестве норм общего международного права, обязательных для всех государств.

Международный правопорядок на основе верховенства права предусматривает выполнение всеми государствами мирового сообщества своих международных обязательств вне зависимости от источника их возникновения (международные конвенции, международный обычай, общие принципы права) с учетом требований принципа добросовестности. Международный обычай как источник международного права наряду с международными конвенциями и общими принципами права применяется Международным судом при вынесении им своего решения.

По общему пониманию доктрины и практики международного права, термин «обычай» включает в себя два различных понимания исследуемого института.

Во-первых, это процесс создания нормы права. Во-вторых, речь идет об образованной в результате данного процесса юридической норме, которая отныне получает название обычной нормы. Таким образом, в одном случае можно говорить о международном нормопроизводетве, а во-втором — о материальном продукте создания норм — юридически обязательном правиле поведения в форме международно-правовой обычной нормы. Во исполнение ст. 38 в том случае, когда суд «применяет международный обычай», мы имеем дело с уже состоявшейся обычно-правовой нормой, а если осуществляется «доказательство всеобщей практики, признанной в качестве правовой нормы», то налицо процесс нормопроизводства, при котором происходит выработка новой обычно-правовой нормы. С учетом двустороннего значения и предполагается осуществить рассмотрение международного обычая как одного из источников международного права.

Обычно-правовой процесс нормотворчества образуется как результат слияния двух элементов. Первый состоит в подтверждающемся осуществлении определенных актов, обозначаемых как прецеденты. В этом и состоит материальный элемент международного обычая — обыкновение. Второй образуется через убеждение, предполагающее, что осуществление этих актов является необходимым в порядке обязательного предписания права. Такова суть «психологического» элемента международного согласия и признания определенного события. Материальный элемент в форме обыкновения становится обязательной нормой при соединении с «психологическим» элементом в виде международного согласия.

В порядке раскрытия содержания материального элемента следует установить круг субъектов, задействованных в процессе обычного нормопроизводства. Это — государства как основные субъекты международного права и международные организации как производные субъекты международного права. Акты государств, образующие собой материальный элемент, разнообразны по своему характеру. Сюда входит весь круг актов внешнеполитических ведомств, включая официальные декларации, дипломатические корреспонденции, решения и практика органов исполнительной власти, постановления международных и национальных судов. Так, например, в деле Интерхандель Международный суд в своем решении от 21 марта 1959 г. в качестве материального элемента принял во внимание акты, совершаемые в порядке обеспечения дипломатической защиты.

Межгосударственные акты в форме соглашений могут создавать собой прецедент. В деле о континентальном шельфе Северного моря Дания и Голландия в плане подтверждения своей общей позиции пытались обеспечить противопоставимость по отношению к ФРГ зафиксированного в п. 2 ст. 6 Женевской конвенции 1958 г. о континентальном шельфе принципа равного отстояния на том основании, что последний принял характер обычно-правовой нормы. Международный суд в своем решении от 20 февраля 1969 г. допуская возможность преобразования договорной нормы в обычно-правовую, отверг уже не по форме, а по существу допустимость применения данного принципа по отношению к ФРГ, поскольку он не стал обычной нормой международного права и поэтому не может быть положен в основу делимитации границ континентального шельфа между спорящими сторонами.

Признавая возможность образования международно-правовой нормы на основе односторонних или двусторонних актов в форме юридически значимого поведения государств, доктринальный и практический интерес вызывает проблема допустимости актов пассивного поведения государств в плане конституирования обычно- правовой нормы. Международные судебно-арбитражные органы в своих постановлениях заявляли, что акты пассивного поведения государств в форме воздержания от совершения определенных действий могут служить в качестве основы при формировании обычно- правовой нормы.

Так, в решении от 7 сентября 1927 г. в деле «Лотус» Постоянная палата международного правосудия высказалась положительно по существу, но отвергла по форме возможность конституирования в виде обычно-правовой нормы практики воздержания от возбуждения уголовного преследования со стороны государств иных, чем государство флага. Высказываясь в этом же смысле, Международный суд в решении от 18 декабря 1951 г. по делу о рыболовстве признал допустимость существования в области делимитации территориального моря двустороннего обычая на основе активного поведения Норвегии и осуществляемого в его развитии пассивного поведения (в форме длительного воздержания от заявления протестов) со стороны Англии.

Помимо практики государств, в качестве конститутивных элементов обычая могут выступать судебные и арбитражные решения. Постоянная палата международного правосудия и Международный суд в своих решениях по конкретным делам признавали постановления предшествующих им судебных и арбитражных органов в качестве конститутивных элементов обычая. Так, Постоянная палата международного правосудия в своем консультативном заключении от 16 мая 1925 г. по делу польской почтовой службы в Данциге ссылалась на арбитражное решение Постоянной палаты третейского суда от 22 мая 1922 г. по делу о благочестивых фондах Калифорнии, а в решении от 5 апреля 1933 г. по делу о Восточной Гренландии сделала ссылку на арбитражное решение

Постоянной палаты третейского суда от 4 апреля 1928 г. по делу Пальмас. В целом же ссылка на «международную арбитражную практику» присутствует в решении Постоянной палаты Международного правосудия от 26 июля 1927 г. по делу Чиржове. В том, что касается главного судебного органа ООН, то здесь могут быть приведены следующие примеры. Так, ссылка на решение Постоянной палаты международного правосудия от 30 августа 1924 г. по делу Мавромматиса была осуществлена в решении по делу Ноттебома от 6 апреля 1955 г. в решении от 12 апреля 1960 г. по делу о праве прохода через территорию Индии, в решении от 21 декабря 1962 г. по делу о Юго-Западной Африке, в решении от 5 февраля 1970 г. по делу о Барселонской компании.

По завершении установления субъективного состава участников процесса обычного нормопроизводства перейдем к рассмотрению потенциальных областей распространения практики, служащей в качестве материального элемента обычной нормы. Таких областей две: во времени и в пространстве.

Подтверждение практики через ее повторение во времени представляется неотъемлемым фактором институализации обычая. Требование повторения прямо вытекает из решений Международного суда и арбитража. Так, в решении Постоянной палаты Международного суда от 17 августа 1923 г. по делу «Вимбледен» Суд говорит о «постоянной международной практике», а в решениях Международного суда от 20 ноября 1950 г. — о праве убежища и от 26 ноября 1960 г. — о праве прохода через территорию Индии речь идет о практике «постоянной и единообразной». Содержательное исполнение понятия единообразия, отмечают ученые, определяется через согласование последовательно следующих друг за другом актов, которые в принципе должны быть похожими. При отсутствии такого единообразия-согласования говорить в реальном контексте о повторении уже не приходится.

Соответственно в случае, когда, прецеденты, осуществленные в рамках поведения одних государств, наталкиваются на противоположные акты других государств, создание обычая затрудняется. При всей относительности требования единообразия существуют общие устанавливающие критерии, выработанные судебной практикой. Общепризнанным примером здесь служит упомянутое выше решение Международного суда от 20 ноября 1950 г. о праве убежища, в нем «частота» практики заменила собой ее «постоянство», что, по сути, является не чем иным, как уточнением. Фактор времени при создании обычая сопряжен с требованием подтверждения практики в пространстве.

Когда речь идет об обычае применительно к определенной группе государств, тогда мы говорим об обычае особого порядка, т.е. о региональном обычае. В том случае, когда задействованы все государства мира, перед нами уже универсальный обычай.

Статья 38 Статута Международного суда упоминает только всеобщий обычай, подтверждая собой существование «общего международного права», понимание, которого впервые введено в научный оборот в решении Постоянной палаты международного правосудия от 26 мая 1926 г. по делу «О германских интересах в Польской Верхней Силезии».

Отсутствие упоминания в ст. 38 региональных обычаев никак не означает отказ в их признании. Международный суд подтвердил возможность существования регионального обычая в следующих своих решениях: в решении от 20 ноября 1950 г. в деле об убежище; в решении от 27 августа 1952 г. в деле о правах граждан США в Марокко; в решении о праве прохода через территорию Индии. В последнем случае Суд особо отметил возможность существования двустороннего обычая. В том, что касается всеобщих обычно-правовых норм, ст. 38 Статута ясно показывает, что практика должна быть всеобщей, а не единодушной.

Международная судебная практика всегда придерживалась такой точки зрения. Так, в деле о континентальном шельфе Северного моря Международный суд посчитал, что практика должна быть «широкой и по существу единообразной» при условии участия «тех государств, чьи интересы особо затронуты». Например, если речь идет о международном морском праве, участие главных морских держав представляется достаточным. Вместе с тем такое участие считается необходимым, поскольку только эти государства способны обеспечить применение сформировавшейся новой нормы.

Любое государство, являющееся посторонним по отношению к прецеденту, сохраняет право выступать против обычая и тем самым помешать его созданию. Международный суд в своем решении о рыболовстве от 18 декабря 1951 г. между Англией и Норвегией среди прочего определил, что правило об установлении ширины территориального моря в 10 миль от берега не могло составлять собой всеобщую обычную норму, противопоставимую Норвегии, и в развитии этого не может быть применено в отношении Норвегии, поскольку она всегда противилась любой попытке применить его к норвежскому побережью.

При обстоятельствах, когда речь идет об особенных обычаях, единодушное согласие на создание двустороннего обычая представляется логичным решением ситуации. В этом плане свидетельствуют решение от 12 апреля 1960 г. по делу о праве прохода через территорию Индии и решение от 27 августа 1952 г. по делу о гражданах США в Марокко. В том, что касается региональных обычаев, представляется обоснованным сделать вывод о том, что чем уже круг заинтересованных государств, тем более значимым становится правило о единодушии.

В развитии предмета исследования перейдем к рассмотрению так называемого психологического элемента обычая. Мы имеем в виду убежденность в правомерности и необходимости. Статут Международного суда заявляет о всеобщей практике, «признанной в качестве правовой нормы». Международный суд и Постоянная палата международного правосудия, каждый со своей стороны, высказывались в жестком режиме в отношении требования присутствия убежденности в правомерности и необходимости при констатации новой нормы обычного международного права. В решении о континентальном шельфе Северного моря от 28 февраля 1969 г. говорится о наличии общего «признания существования правовой нормы или юридического обязательства». В решении от 7 декабря 1927 г. по делу «Лотус» речь идет об «убежденности в наличии обязанности».

Сознание наличия юридического обязательства в отличие от мотивов вежливости, справедливости или морали представляет собой, отмечают на этот счет ученые, достаточно реальный фактор, и практика государств признает различие между обязательством и обыкновением. Концептуально международный обычай по степени предписания обязательности определенного поведения отличается от обыкновения. Если международный обычай содержит в себе юридически однозначное по своему характеру установление по обязательному поведению в порядке долженствования, то обыкновение, не обладая таким качеством международного обычая, осуществляется в рамках международной вежливости. Понимание обязательности по своему содержанию представляется реальной категорией, которая устанавливается судом на основе объективной оценки поведения субъектов. При этом бремя доказывания существования обычая, так же как и его отсутствия, лежит на заявителе.

Международный суд, выдвигая требования присутствия международного согласия и признания определенного обычая в качестве непременного условия возникновения новой нормы обычного международного права, проводит, как это видно из решения по делу о континентальном шельфе Северного моря, четкую границу между обычно-правовой нормой в понимании юридического обязательства и правилами вежливости, целесообразности или традиции.

По констатации завершения процесса формирования нормы обычного права Международный суд применяет ее в своей практике. Проблема исследования переходит в область изучения самой нормы обычного международного права.

Норма обычного международного права играет существенную роль в международном правопорядке. Развитие международного обычного права берет начало с таких областей, как дипломатическое право, морская навигация, право вооруженных конфликтов. Помимо этого, сфера действия обычного права распространялась на другие области: международный арбитраж, международная ответственность, право международных договоров. Принцип «договоры должны соблюдаться» (договоры должны соблюдаться) имеет обычно-правовое происхождение. Сама процедура формирования обычая регулируется через обычай. Тем самым можно говорить, что нормы международного обычного права образовали собой институционно-правовую составляющую международного сообщества в течение длительного пути его становления. И сейчас, после начавшегося с двух Гаагских конференций мира 1899 г. и 1907 г. процесса развития конвенционных норм, международный обычай наравне с международным договором играет существенную роль в системе современного международного права.

Говоря о значении международного обычая в качестве источника современного международного права, возникает естественный вопрос о доктринальном обосновании способов создания норм обычного права. Согласно первой теории обычай образуется через молчаливое соглашение государств. Признавая допустимым возможность применения этой теории в отношении двусторонних или локальных обычаев, теория «молчаливого соглашения» как обоснование образования обычая не считается приемлемой в отношении всеобщих обычаев. Всеобщие обычаи, как известно, действуют и в отношении новых государств, не давших по причине своего возникновения согласия на его образование. Именно данное обстоятельство и делает теорию «молчаливого соглашения» ущербной и поэтому неприемлемой при объяснении юридической основы возникновения обычая.

Теория «образования обычая через коллективное правосознание» представляется с научной точки зрения реалистической, поскольку логически вписывается в саму конструкцию построения обычая.

Тем самым убежденность в правомерности и необходимости здесь не констатация нормы права, которая существует уже, а признание существования нормы в процессе формирования, которая может стать нормой позитивного права только по завершении подтверждаемой серии прецедентов. Это подтверждение, осуществляемое вне всякой зависимости от правила взаимности, проявляет себя в форме коллективного правосознания.

Как источник современного международного права, международный обычай наравне с международной конвенцией применяется Международным судом при решении переданных ему споров. В этом их равнозначность в международном правопорядке с точки зрения науки и практики подтверждена. Что касается внутреннего правопорядка, то здесь формула «международное право составляет собой часть права страны» признана в конституционном плане многими государствами мира. Так, например, в Конституции РФ 1993 г. записано: «Общепризнанные принципы и нормы международного права и международные договоры Российской Федерации являются составной частью ее правовой системы» (п. 4 ст. 15). Закрепление международного обычая в равнозначном качестве с международной конвенцией в системе современного международного права и внутреннем правопорядке государств предполагает их совместное регулятивное воздействие на весь комплекс взаимоотношений государств. Предписания должного поведения, установленные международным обычаем или международной конвенцией, подлежат исполнению на основе принципа добросовестности. Таково общее требование современного международного права.

Как уже отмечалось выше, к числу источников международного права ст. 38 Статута Международного суда относит общие принципы права, признанные цивилизованными нациями. В литературе имеется большое различие мнений по вопросу о характере и значении общих принципов права в международном праве. Можно считать, что общие принципы права — это общие юридические правила, которые используются при применении конкретных правовых норм, определяющих права и обязанности субъектов права. Многие из общих принципов, если не большинство, пришли из римского права.

При этом надо иметь в виду, что далеко не все принципы права, присущие национальным правовым системам, могут быть применимы в международном праве и стать, таким образом, его частью.

К вспомогательным источникам международного права относятся решения международных организаций, решения международных судов, а также доктрина международного права.

Джерела міжнародного права

3. Міжнародний звичай

4. Інші джерела міжнародного права

Список використаної літератури

Під джерелами міжнародного права в юридичній науці розуміють, зокрема, форми, в яких знаходить вираження правова норма.

Процес формування сучасної системи джерел міжнародного права засвідчує, що деякі з джерел міжнародного права свого часу відігравали суттєву роль у формуванні та розвитку міжнародного права, але згодом втратили своє значення та не є джерелом сучасного міжнародного права, як наприклад, Вселенські збори. Інші — виникли з самого початку та й зараз грають суттєву роль як джерела міжнародного права. Найяскравішим прикладом такого виду є міжнародно-правовий звичай.

Наявність міжнародних угод та звичаїв є особливістю джерел права цієї галузі. Тому можна небезпідставно говорити про подвійність джерел міжнародного права. Вона полягає в тому, що, з одного боку, джерелами права є міжнародні угоди та міжнародні звичаї, а з іншого — норми законодавства та судова практика окремих держав, а також звичаї, що застосовуються.

1. Поняття та види джерел міжнародного права

Порівняно з внутрішнім правом у міжнародному спостерігається відсутність класичної законодавчої, судової та виконавчої влади. Тут немає єдиного органу, який уповноважений створювати правові норми, котрі були б обов’язкові для всіх суб’єктів міжнародного права, а також відповідної системи судів, наділених юрисдикційними повноваженнями щодо вказаних суб’єктів без чітко вираженої на те їхньої згоди. А тому виникають питання: де необхідно шукати правові норми і як можна стверджувати, що відповідна пропозиція може бути визнана як міжнародно-правова норма? Зазначена проблема ще більше ускладнюється специфічною природою міжнародних відносин та існуючою колізією суверенітету держав. Однак міжнародне право є реальним фактом, із якого можна вивести і проаналізувати його норми.

Норми міжнародного права існують у певній формі, вони зафіксовані у вигляді відповідного правового «джерела».

Термін «джерела права» в юридичній літературі вживають у багатьох значеннях: як певна сукупність об’єктивно існуючих умов (обставин), що породжують право; як правові форми, в котрих закріплюються правила поведінки; як літературні джерела, що містять необхідні відомості про право та ін.

Потрібно зазначити, що офіційний характер джерела міжнародного права можуть набувати, здебільшого, у двох випадках: 1) через правотворчість, коли суб’єкти міжнародного права схвалюють договори, котрі вміщують норми права або рекомендації міжурядових організацій «opinio juris»; 2) через санкціонування, коли суб’єкти міжнародного права схвалюють звичаєві норми, надають їм юридичної сили.

Загальновизнано, що найбільш авторитетно джерела міжнародного права окреслено у ст. 38 (1) Статуту Міжнародного суду ООН, якими суд керується при вирішенні спорів, що передаються йому для розгляду.

До таких джерел відносять:

1) міжнародні конвенції — як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безперечно Визнані державами, які є сторонами спору;

2) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної як правова норма;

3) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

4) із застереженнями, вказаними у ст. 59, судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих фахівців із міжнародного публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм.

Хоча таке формулювання є технічно обмеженим стосовно джерел, до яких повинен звертатися Міжнародний суд ООН, однак при цьому ніхто серйозно не піддає сумніву той факт, що цей перелік перераховує джерела сучасного міжнародного права на універсальному рівні. Такий стан випливає з того, що функцією Міжнародного суду є розгляд переданих йому спорів «згідно з міжнародним правом», а всі держави — члени ООН є «ipso facto» сторонами Статуту Міжнародного суду відповідно до ст. 93 Статуту ООН.

Враховуючи динаміку розвитку міжнародного права, у міжнародно-правовій практиці нерідко виникає питання й про інші джерела: резолюції міжнародних організацій та конференцій; рішення міжнародних судових установ; норми «м’якого» права, односторонні акти та інші акти.

Джерела міжнародного права можуть бути матеріальними та нематеріальними. Матеріальне джерело — це, як правило, правовий акт міжнародного характеру, котрий направлений на врегулювання відносин між суб’єктами міжнародного права. Такі акти створюють держави або за допомогою міжнародних організацій. До них відносять декларації, конвенції, протоколи та ін. Нематеріальним джерелом міжнародного права може бути звичай.

Джерела міжнародного права можуть бути кодифікованими та некодифікованими, вони можуть регулювати окремі інститути міжнародного права або не бути предметно обмеженими.

Розрізняють універсальні та локальні джерела міжнародного права.

Внутрішньодержавні закони не можна розглядати як джерела міжнародного права, оскільки вони виражають інтереси окремої держави, приймаються і діють у межах її внутрішньої компетенції. Однак їх зміст має важливе значення для забезпечення виконання норм міжнародного права.

2. Міжнародний договір

Одним з двох основних джерел міжнародного права є міжнародний договір. Одразу ж слід зауважити, що міжнародний договір є родовим поняттям та включає будь-який міжнародно-правовий акт — конвенції, декларації, пакти, хартії, власне міжнародні договори, угоди, протоколи та всі інші найменування міжнародних документів. Міжнародний договір є добровільною угодою двох або більше суб’єктів міжнародного права щодо певних матеріальних або нематеріальних благ, які складають об’єкт міжнародного права; суб’єкти наділяються певними взаємними правами та обов’язками відповідно до такої угоди.

Слід зазначити, що міжнародний договір є настільки важливим джерелом, що в системі міжнародного права існує окрема галузь, яка має назву «право міжнародних договорів». Ця галузь регулює порядок укладання, дії, розірвання міжнародних договорів, його форми, а також всі інші питання, якимось чином пов’язані з міжнародними договорами. Право міжнародних договорів є кодифікованою галуззю та її найважливішим міжнародно-правовим актом є Віденська конвенція 1969 р. про право міжнародних договорів.

Зважаючи на те, що міжнародне право тривалий час залишалось правом війни, першими джерелами міжнародного права були двосторонні мирні договори. У пізніший період почали з’являтись договори про торгівлю та співробітництво. З подальшим розвитком відносин між країнами починається формування інституту консульських представників, що спричиняє укладання численних консульських угод. Згодом міжнародно-правові відносини з локальних, двосторонніх, переходять у регіональні, тобто набувають загальнішого значення та охоплюють уже кілька сусідніх країн одного регіону. Універсальні міжнародні договори з’являються вже у ХІХ ст. Сьогодні у світі налічується понад 500 тис. двосторонніх і багатосторонніх договорів, які регулюють практично всі сфери міжнародного життя.

Таке значення міжнародних договорів зумовлює вимоги, які висуваються щодо них. Так, міжнародний договір має бути об’єктивно правомірним, тобто укладеним відповідно до норм і принципів міжнародного права. Як уже зазначалось, договір, який суперечить імперативним нормам міжнародного права, є автоматично недійсним. Крім того, під час укладання міжнародного договору сторони мають додержуватись норм права міжнародних договорів. Повноваження сторін і процедура укладання міжнародних договорів мають відповідати вимогам норм внутрішнього законодавства стосовно держав і не виходити за межі статутів, якщо це стосується міжнародних організацій. Саме внутрішньодержавними нормами визначається, які особи мають право укладати міжнародні договори ex officio, тобто без спеціальних повноважень, за посадою. В Україні, як і в переважній більшості країн, такими особами є президент, прем’єр-міністр і міністр закордонних справ. Внутрішньодержавні норми визначають порядок надання спеціальних повноважень для укладання міжнародних договорів.

У міжнародному праві немає чіткої ієрархії міжнародних договорів. Але загальновизнано, що найавторитетнішим договором є Статут ООН. Зумовлено це тим, що саме в Статуті закріплено основні принципи міжнародного права. Відповідно в міжнародному праві визнається пріоритет договорів залежно від характеру норм, які містяться в такому договорі.

За дією у просторі, а також за кількістю сторін визнається пріоритет універсальних міжнародних договорів над регіональними, які, в свою чергу, мають перевагу над локальними, або партикулярними, міжнародними договорами.

Щодо форми міжнародних договорів, можна відзначити, що в міжнародному праві поряд з письмовою формою існує й усна форма міжнародних договорів. Усні договори зустрічаються надто рідко та мають назву «джентльменські угоди». Але у тому разі, коли одні й ті ж відносини регулюються і усними, і письмовими угодами одних і тих же суб’єктів, перевага надається міжнародним договорам, укладеним у письмовій формі.

Хоча міжнародний договір є універсальним засобом урегулювання міжнародних відносин та дозволяє оперативно реагувати на проблеми, що виникають у світі, виступає оптимальним джерелом з огляду на сучасний стан науки та техніки, інформаційний рівень забезпечення суспільства, існують також і певні недоліки міжнародних договорів. Насамперед слід зазначити, що чим більша кількість сторін у міжнародному договорі, тим менш чітке формулювання його норм. Пов’язане це із самою природою міжнародного договору, адже він є результатом узгодження воль суб’єктів міжнародного права. Незважаючи на загальнодемократичний характер норм міжнародного права, на практиці кожна держава намагається насамперед задовольнити власні національні інтереси. Отже, з метою досягнення своєрідного балансу між загальнолюдськими цінностями та інтересами кожного окремого суб’єкта під час укладання міжнародного договору держави змушені йти на поступки, що негативно впливає на чіткість формулювань. Крім того, як це не прикро, для того щоб універсальний міжнародний договір набув чинності, інколи потрібно більше десятиріччя (Конвенція ООН з морського права 1982 р.), а скільки вкрай необхідних міжнародно-правових документів так і не набрали необхідної кількості ратифікаційних грамот та не набули чинності!

І все ж таки, незважаючи на певні недоліки, міжнародний договір набуває дедалі більшої ваги в міжнародному праві. Тим більше, що останнім часом спостерігається тенденція кодифікації звичаєвих норм міжнародного права.

В Україні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.

Протягом тривалого часу саме міжнародно-правовий звичай був основним джерелом, на підставі якого в міжнародному праві виконувалися міжнародні зобов’язання. З XX ст. дедалі більшу роль почали відігравати міжнародні договори. Але й дотепер міжнародно-правовий звичай має велике значення.

Визначення міжнародно-правового звичаю наводиться у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду і свідчить про те, що звичай формується у практиці міжнародного спілкування. Для того щоб була визнана наявність звичаю, потрібне дотримання низки умов, які підтверджують існування практики, що визнається у якості правової норми: відносної тривалості практики, її ідентичності, загального характеру практики, її правомірності. Як приклад можна навести появу міжнародно-правового звичаю про не включення космічного простору до складу державної території. Обліт Землі першим штучним супутником у 1957 р. не викликав із боку держав протестів із приводу порушення їхніх державних кордонів. Супутник неодноразово пролетів над територіями держав, але ця практика не викликала заперечень. Параметри польоту суттєво не змінювались, тобто практика була ідентичною. Практика була достатньо поширеною: супутник пролетів над територіями багатьох держав. Практика була правомірною, бо ніхто не заявив про протилежне. Згодом у Договорі про принципи діяльності держав із дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 р. цей звичай знайшов договірне закріплення у ст. ІІ — космічний простір включно з Місяцем та іншими небесними тілами не підлягає національному привласненню.

У разі укладення міжнародного договору міжнародно-правовий звичай, що регулює ті самі відносини, нерідко не втрачає свого значення. Перш за все він може залишатися чинним для тих суб’єктів, що, визнаючи звичай, не приєдналися до угоди з якихось причин. Звичай може бути за своїм обсягом ширшим, ніж договірна норма, і в цьому разі звичай також може діяти поряд із міжнародною угодою. Припинення міжнародного договору не припиняє автоматично дію звичаю.

Доказом існування міжнародно-правового звичаю можуть бути різні неправові джерела: резолюції міжнародних організацій і конференцій, дипломатичне листування, спільні заяви держав, комюніке, рішення національних або міжнародних судових органів, практика міжнародних органів та інше. Значення таких джерел неоднакове, але в сукупності вони можуть або підтверджувати, або заперечувати факт існування звичаю. Так, виходячи з наведеного прикладу з космічним простором, можна зазначити, що одним із доказів існування відповідного звичаю була резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1962/XVIII “Декларація правових принципів діяльності держав із дослідження та використання космічного простору” від 13 грудня 1963 р.

Міжнародний звичай слід відрізняти від міжнародної звичаєвої практики (звичаєвості). Міжнародна звичаєвість — це загальна практика, що не має характеру правового зобов’язання. Міжнародною звичаєвою практикою є, наприклад, дипломатичний етикет. Міжнародна звичаєвість може перерости в міжнародно-правовий звичай або навіть послужити основою для договірної норми.

4. Інші можливі джерела міжнародного права

Варто зазначити, що питання про джерела міжнародного права не є настільки простим, яким воно видається з першого погляду і з позиції його формулювання. Адже кожен читач, який хоч більш-менш знайомий з основними проблемами сучасного міжнародного права, переконаний у тому, що ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН не дає вичерпного переліку джерел міжнародного права. Вказана стаття закріплює положення про те, якими джерелами користується у своїй діяльності Міжнародний суд ООН. Стосовно інших відносин, то вони знаходять своє пояснення в чинній правовій доктрині, яка значною мірою є суперечливою з огляду на їх різні походження.

Після Другої світової війни практика держав у сфері міжнародних відносин докорінно змінилася, не кажучи про зростаючу кількість самих суб’єктів міжнародного права. Головною проблемою, що віддзеркалює зростаюче значення держав «третього світу» і рівня деєвропеїзації світового порядку, є питання про роль резолюцій і декларацій Генеральної Асамблеї ООН.

Деякі з резолюцій Генеральної Асамблеї зобов’язують органи і держав — членів ООН. Інші, однак, не мають такої юридичної сили і є рекомендаціями, котрі відрізняються між собою неоднаковим рівнем підтримки більшості членів ООН. Такий стан е віддзеркаленням концепції, згідно з якою Генеральна Асамблея принципово повинна бути парламентарним додатковим органом, а рішення із зобов’язальним характером повинна приймати Рада Безпеки ООН.

Але як показала практика, ситуація дещо ускладнилася. Генеральна Асамблея прийняла велику кількість різних резолюцій і декларацій. Таким чином, неминучим було те, що ці документи будуть впливати на напрями розвитку звичаєвого міжнародного права.

Спосіб, за допомогою якого окремі держави голосують у Генеральній Асамблеї, а також висловлення їхніх позицій при таких ситуаціях засвідчують практику держав та їхнє розуміння права. У випадку, коли певна держава послідовно голосує проти расової дискримінації, вона не може у подальшому ігнорувати існування звичаю, що засуджує расову дискримінацію, котрий може навіть перетворитися у звичаєву норму, яка зв’язує цю державу.

Якщо більшість держав послідовно голосує за прийняття резолюції чи декларації з певного питання, це перетворюється до рівня практики держав, що може привести до появи нової обов’язкової правової норми за умови, що можна буде довести існування «opinio juris». Для прикладу можна навести декларацію 1960 р. про надання незалежності колоніальним країнам і народам (яка була прийнята без жодного голосу проти і при дев’яти, що утрималися), котра означала перетворення концепції самовизначення з політичної та моральної категорії у суб’єктивне право, яке було матеріалізоване у Декларації Генеральної Асамблеї ООН про принципи міжнародного права 1970 р.

Деякі резолюції, такі, як Декларація правових принципів діяльності держав з дослідження та використання космічного простору від і 13 грудня 1963 p. можна також розглядати як приклад практики держав, котра веде або приводить до появи норми звичаєвого права. Як і у випадку конститутивної практики, такі резолюції можна використати для підтвердження існування «opinio juris» або еволюції у напрямі «opinio juris» без якої звичай не може виникнути. Залежно від обставин, резолюції можна розглядати як авторитетну інтерпретацію загальних засад Статуту ООН з боку Генеральної Асамблеї.

Такі резолюції можуть прискорити процес легалізації практики держав і тим самим уможливлювати швидку адаптацію звичаєвого права до сучасних міжнародних відносин.

Разом з тим, необхідно пам’ятати проте, що існує певна небезпека утому, щоб надавати обов’язковий юридичний характер усім актам, котрі приймає Генеральна Асамблея. Резолюції нерідко є результатом політичних компромісів та домовленостей, а будучи утвореними у такий спосіб, вони не можуть мати загальнообов’язкову юридичну силу.

Інколи наводять багато загальних аргументів, що такий механізм чи документ, котрий не має обов’язкового характеру, відноситься до «м’якого права». Вказаний термін засвідчує, що цей механізм чи постанова не є «правом», однак має таку вагу в загальній системі міжнародного правопорядку, який заслуговує на увагу. Необхідно зауважити, що «м’яке право» не є правом у буквальному розумінні, адже такий документ не повинен бути зобов’язуючим актом, але може впливати на міжнародну політику. Найкращим підтвердженням цьому є Заключний акт НБСЄ 1975 р. в Гельсінкі. Він не був офіційним договором, однак його вплив на Центральну і Східну Європу з питань ролі та значення міжнародних прав людини виявився незаперечним. Деякі галузі міжнародного права використовують поняття «м’яке право», яке розглядається як важливе, хоч і не має зобов’язуючого характеру інструменту. Сюди можна віднести міжнародне економічне право або міжнародне право охорони навколишнього середовища.

У певних випадках односторонні акти держав можуть спричиняти виникнення міжнародних правових зобов’язань. Однак для цього повинні бути певні підстави, котрі зводяться до того, що такі акти мають виражати суверенну волю держави та передбачати відповідні зобов’язання, що вона бере на себе і звертається з цього приводу до світового співтовариства. Для прикладу, це може бути проголошення нейтралітету або без’ядерного статусу держави.

Для одностороннього акту важливі три елементи: 1) прояв суб’єкта міжнародного права; 2) незалежність стосовно інших проявів волі; 3) правові наслідки, що відповідають виявленій волі, ніколи не включають зобов’язання для третіх держав.

Сучасна доктрина міжнародного права до односторонніх юридичних актів включає такі: нотифікація, визнання, відмова, обіцянка, завірення. Односторонні акти держав можуть бути поділені на три групи: 1) акти, що створюють нові зобов’язання для держави, яка їх декларує; 2) акти, що підтверджують і забезпечують права держави; 3) акти, згідно з якими держава відмовляється від певних суб’єктивних прав у будь-якій сфері.

Особливість односторонніх актів як джерела сучасного міжнародного права полягає в тому, що зобов’язання, котрі містяться в них, мають характер зобов’язань «erga omnes», тобто вони звернені не до якоїсь певної держави, а до всього міжнародного співтовариства держав.

Якщо в традиційній доктрині та практиці міжнародного права принцип «pacta sunt servanda» вважається єдиною основою майже всіх видів міжнародно-правових зобов’язань, то в сучасному міжнародному праві не існує будь-якої імперативної норми, котра б забороняла державам брати на себе зобов’язання в односторонньому порядку.

З одного боку, деякі дії держав, такі, як ратифікація, прийняття і затвердження договору, містять у собі формальні ознаки одностороннього акту. Але вони е необхідними елементами процесу укладення міжнародного договору чи набрання ним чинності. І якщо інша сторона не вчинить аналогічних дій (актів) у відповідь, ці акти не матимуть юридичної сили.

З іншого боку, якщо право зробити застереження чи здійснити односторонню денонсацію договору передбачено в тексті договору, то ці односторонні акти матимуть правовий ефект і їх можна вважати дійсними односторонніми актами, передбаченими договором.

Таким чином, односторонні акти держав відіграють важливу роль у виробленні та застосуванні договірного права.

міжнародний право звичай декларація

Отже, з вищесказаного можна зробити наступні висновки:

під джерелами міжнародного права розуміється — зовнішня форма виразу норм та основних принципів міжнародного права.

У міжнародно-правовій науці та практиці перелік джерел міжнародного права залишається дискусійним. Більшість теоретиків і практиків міжнародного права (незалежно від школи або напряму) під формальними джерелами міжнародного права мають на увазі фактичний наявний на даний час матеріал, з якого фахівець-міжнародник визначає юридично обов’язкові правила, які можна застосувати до конкретної ситуації. Такий матеріал поділяють на п’ять основних категорій, або форм, які закріплені у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН «Суд, який зобов’язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує:

— міжнародні конвенції — як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, напевно визнані державами, що є сторонами спору;

— міжнародні звичаї як доказ загальної практики, визнаної як правова норма;

— загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

— з застереженням, зазначеним у статті 59, судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм». Застереження ст. 59 Статуту формулює таке правило: «Рішення Суду обов’язкове лише для сторін, які беруть участь у справі, і лише в даній справі».

Список використаної літератури

1. Віденська конвенція про право міжнародних договорів/Відомості Верховної Ради (ВВР), 1986, N 17, ст. 343.

2. Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів/Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 41, ст.601.

3. Баймуратов М.О. 2001 — Міжнародне право: «Одіссей», 2002. — 672 с.

4. Буткевич В. Г. Мицик В. В. Задорожній О. В. Міжнародне право. Основи теоріі. — Киів. Видавництво «Либідь», 2002. — 606 с.;

5. Дахно І.І. Міжнародне приватне право: Навчальний посібник. — 2-ге видання, стериотип. — К. МАУП, 2004. 312 с.

6. Міжнародне публічне право Підручник за ред. В.М. Репецького — Вид-во 2012.

Размещено на Allbest.ru

Подобные документы

Міжнародні економічні відносини, їх зміст і значення. Поняття та класифікація норм міжнародного права. Механізм міжнародно-правового регулювання. Поняття та система джерел міжнародного економічного права. Прийняття резолюцій міжнародних організацій.

контрольная работа [34,3 K], добавлен 08.11.2013

Дослідження поняття та основних рис сучасного міжнародного права. Характеристика особливостей міжнародного публічного і приватного права. Міжнародне право від падіння Римської імперії до Вестфальського миру 1648 року і до першої Гаазької конференції миру.

контрольная работа [28,1 K], добавлен 08.11.2013

Суть та характеристика джерел права. Правовий звичай та прецедент, нормативно-правовий акт, правова доктрина, міжнародний договір, релігійно-правова норма. Поняття та структура законів. Класифікація та місце закону в системі нормативно-правових актів.

курсовая работа [45,3 K], добавлен 31.10.2014

Проблема джерел права в юридичній науці. Поняття правового звичаю, специфічні риси. Правовий звичай в різних правових системах, в сім’ї загального права. Історична основа правового звичаю, його місце в системі джерел права, в правовій системі України.

курсовая работа [55,7 K], добавлен 08.04.2011

Сутність, структура та значення сучасної системи міжнародного права, головні етапі її становлення та закономірності розвитку. Проблеми визначення поняття та класифікація джерел міжнародного права. Основні принципи та норми цього правового інституту.

курсовая работа [47,3 K], добавлен 15.01.2013

Поняття та класифікація джерел права. Джерела права в гносеологічному значенні. Характеристика, види і форми нормативно-правових актів. Нормативно-правові акти у часі, просторі, по колу осіб. Джерела права, їх історичний розвиток. Правовий прецедент.

курсовая работа [37,0 K], добавлен 14.04.2012

Поняття та предмет науки міжнародного приватного права. Система міжнародного приватного права як юридичної науки. Засновники доктрини міжнародного приватного права. Тенденції розвитку та особливості предмета міжнародного приватного права зарубіжних країн.

реферат [30,3 K], добавлен 17.01.2013

Поняття, предмет, метод, суб’єкти, джерела і принципи міжнародного торгового права. Міжнародне торгове право як підгалузь міжнародного економічного права. Головні принципи міжнародної торгівлі. Порядок укладення міжнародних торгівельних договорів.

реферат [26,3 K], добавлен 28.02.2010

Взаємозв’язок міжнародного публічного і міжнародного приватного права. Суб’єкти міжнародного приватного права — учасники цивільних правовідносин, ускладнених «іноземним елементом». Види імунітетів держав. Участь держави в цивільно-правових відносинах.

контрольная работа [88,2 K], добавлен 08.01.2011

Поняття та види функцій права. Поняття, ознаки та основні елементи системи права. Предмет та метод правового регулювання як підстави виділення галузей в системі права. Поняття та види правових актів. Поняття, функції, принципи та види правотворчості.

шпаргалка [144,6 K], добавлен 18.04.2011

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *